Голос української душі: пам’яті легендарної Наталки Полтавки — Марії Литвиненко-Вольгемут

Сьогодні, 3 квітня 2026 року, виповнюється рівно шістдесят років від дня, коли з життя пішла Марія Литвиненко-Вольгемут. Її ім’я назавжди закарбувалося в пам’яті мільйонів як втілення невмирущого образу Наталки Полтавки. Вона була не просто співачкою, а цілою епохою, що сформувала золотий фонд національної опери.

Шлях майбутньої зірки розпочався у Києві 1 лютого 1892 року. Вона зростала у багатодітній родині робітника легендарного заводу “Арсенал”, де попри бідність завжди панувала музика. Свій хист Марія виявляла змалечку: вже у сім років дівчинка співала у церковному хорі, а в чотирнадцять — пробувала сили в аматорських виставах. Доленосна зустріч із оперним майстром М. Бочаровим відкрила їй двері до великого мистецтва. Саме він розгледів талант і познайомив юнку з професором М. Алексеєвою-Юневич, яка, вражена даром дівчини, два місяці безкоштовно навчала бідну ученицю вокалу.

У 1908 році обдароване лірико-драматичне сопрано Марії зазвучало в стінах Київського музучилища. Після випуску вона приєдналася до Першого українського стаціонарного театру під керівництвом Миколи Садовського. Саме там відбувся її тріумфальний дебют у ролі Наталки в опері Миколи Лисенка. Публіка була в захваті, а сам композитор, розчулений до сліз, цілував молоду артистку за кулісами. Садовський особисто допомагав їй шліфувати характер героїні Котляревського, бачачи в ній ідеал української дівчини — привітну, достойну та працьовиту, яка вміє і шанувати старших, і влучно відповісти словом.

Творчий союз із “Наталкою Полтавкою” став для актриси довічним. Коли з роками Марія Литвиненко-Вольгемут перейшла на роль матері героїні — Терпилихи, її виконання лишалося таким же бездоганним. Про глибокий зв’язок співачки з літературною спадщиною свідчить і її багаторічне листування з директором музею Котляревського А. Т. Залашком, яке сьогодні дбайливо зберігається у фондах закладу як частина культурної історії.

Своєрідним заповітом та символом спадкоємності став жест співачки на початку 60-х років минулого століття. Вона передала до музею свій сценічний костюм — той самий одяг, у якому вона протягом десятиліть виходила на підмостки, даруючи глядачам образ вічно юної та незламної героїні з полтавських країв.