Останній фарфор України: як війна поставила крапку в історії Дружківського заводу

Україна остаточно втратила свою порцелянову галузь. Навесні 2026 року Дружківка, де розташоване останнє профільне підприємство країни, опинилася під прямим ударом. Російські дрони та артилерія методично нищать інфраструктуру міста, де фронт підійшов на відстань менше 15 кілометрів. Дружківський фарфоровий завод, який пережив радянську гігантоманію та кризу дев’яностих, перетворився на руїни.

Сьогодні місто нагадує зону відчуження. Населення скоротилося з понад 50 тисяч до 13 тисяч осіб. Транспорт не ходить. Світло та вода подаються із перебоями. Скрізь оголошено примусову евакуацію родин із дітьми.

Станом на листопад 2025 року територія заводу зазнала щонайменше двох потужних ударів. Цехи стоять із розбитими дахами, а навколо розкидані залишки готової продукції. Доступу до підприємства майже немає через щільність обстрілів. Раніше, у 2021 році, юридичну особу ТОВ “Дружківський фарфоровий завод” офіційно визнали банкрутом.

Проте надію дає порятунок мистецької спадщини. Дружківський історико-художній музей встиг вивезти експонати у безпечні регіони. Серед евакуйованого – унікальна колекція художників Василенків. Ніна та Юрій працювали на заводі чверть століття.

На підприємстві знову почалися проблеми, бо нічого там, в принципі, не змінилося. Нові борги, зміна директорів. Той директор, що йшов, відкривав собі фарфорове невеличке виробництво і працював. Краще із заводу забирав. Один з останніх тоді – взагалі в Росію виїхав і там щось відкрив – мутна історія.

Ця руйнація виглядає особливо болісно після успішного “другого дихання” заводу. Після 2014 року в підприємство вклали понад 100 мільйонів гривень інвестицій. За кошти приватного власника змонтували німецькі та італійські лінії. Нова автоматизація дозволила різко знизити витрати газу.

Завод перестав випускати лише старий радянський ширвжиток. У моду ввійшов професійний посуд для ресторанів. Це була сучасна кераміка “в цяточку”, яку охоче купували в Західній Україні та Європі. Це був єдиний завод, що вижив у конкуренції з дешевим Китаєм.

Історія цього виробництва почалася з ідеї працевлаштувати жінок. У 1960-х роках Дружківка була містом важкої промисловості та чоловічих професій. Тодішній голова виконкому буквально “вибивав” дозвіл на будівництво фарфорового заводу в міністерських кабінетах. Він апелював до того, що жінкам просто немає де працювати.

Вибір місця був логічним лише на перший погляд. У Дружківці з 1930-х років розробляли великі кар’єри білої глини. Проте для якісного фарфору місцевої сировини потрібно було мінімум. Решту компонентів везли з усього СРСР.

Коли у нього питали: “Хто взагалі знає цю Дружківку? Навіщо там завод?”. Той наголошував, що кріпи Дружківки знають по всьому світу. “Машзавод” випускав гідрокріплення для шахт. І оскільки на машинобудівному, заводі металевих виробів, газової апаратури працювали переважно чоловіки, то жінкам – не були куди йти: на цьому підприємстві може бути п’ять тисяч робочих місць для жінок.

Завод відкрили 4 листопада 1971 року за чехословацьким проєктом. На повну потужність об’єкт вийшов за два роки. Тоді тут виготовляли по 25 мільйонів тарілок та чашок щорічно. Працювало чотири тисячі людей.

У 1980-х дружківські сервізи стали ознакою статусу. На підприємстві сформувалася ціла плеяда майстрів: Ковальчук, Федяєв, подружжя Василенків. Продукцію виставляли навіть у Києві.

Золота епоха завершилася з розпадом Радянського Союзу. Подорожчання газу та розрив логістики зробили енергомістке виробництво збитковим. У 1990-х роках завод опинився в епіцентрі кримінальних війн. Рекетири намагалися контролювати збут продукції.

Ситуація дійшла до абсурду та насилля. Відомо про викрадення бандитами цілих вагонів із посудом. Для залякування адміністрації у приймальню директора кидали бойову гранату. В місті панував хаос.

Внутрішні управлінські конфлікти лише підливали олії у вогонь. Після зміни міської влади завод став комунальним, а власником – трудовий колектив. Це призвело до управлінського паралічу.

Завод перейшов на бартерні схеми. Грошей у людей не було, тож зарплати видавали тарілками. Робітники намагалися продати цей посуд, аби просто купити їжу. До 2002 року кількість персоналу скоротилася до тисячі осіб. Борги перед Пенсійним фондом стали катастрофічними.

Сьогодні від колишньої гордості Донбасу залишилися спогади та світлини у соцмережах facebook.com. Російські обстріли 2026 року поставили крапку там, де не змогла впоратися економічна криза. Останній форпост української порцеляни фактично припинив своє існування.